Доброчесність і інклюзивність демократичних процесів для багатьох українців та українок – це віддалені, чужі і не зовсім зрозумілі галактики-поняття, такі, що ніяким чином не стосуються особисто. Бо ці слова-абстракції – здавалось, далеко, а ось тут, поруч, – мій будинок, в якому проживаю, садочок, який відвідує дитина, університет, в якому навчаюсь, тролейбус, яким їжджу на роботу, платіжки за комунальні послуги, які сплачую, соціальні виплати, які отримую, підприємство, де працюю. Саме це для мене важливо, саме це визначає моє повсякдення, комфорт.

У той самий час, доброчесність і інклюзивність процесів у громаді, в державі, напряму впливає на те, чи ваш будинок матиме якісне водопостачання, дитина потрапить в садочок без хабарів чи протекції, навчальну сесію можна здати за знання, а не за долари в заліковці, тролейбус буде безпечним та доступним транспортом, на роботі вам вчасно і по-білому виплачуватимуть зарплату, яка є рівною за однакове навантаження для чоловіків і жінок, ви зможете оформити лікарняний і отримати якісні медичні послуги. Чому так? Давайте розбиратись.

Політичний моноліт з місцевої влади і бізнесу

Україна дуже різна: на Заході переважає сільське населення, гірські райони, багато місцевого працездатного населення заробляє гроші за межами України, тут велику роль у житті суспільства відіграє церква. Схід та Південь – більш урбанізовані регіони, де багато промислових, видобувних підприємств, часто вони є бюджето- та містоутворюючими. З деяких регіонів люди тікають, десь кількість мешканців зростає. Це залежить від соціально-економічних, демографічних факторів. Бідність, безробіття, невиплата заробітної плати впливають на рівень соціальної напруги, злочинності, на громадську активність, на те, як в регіоні обирають владу і як вона комунікує з громадою. Так, в Луганській області останнім часом зросла кількість протестних акцій, що може свідчити про те, що місцева влада не чує і не залучає до діалогу громадськість.

У всіх регіонах бізнес (особливо великий і середній) незахищений, а політика – це чи не єдиний шанс отримати гарантії невтручання, а також доступ до ресурсів: бюджетних коштів, пільгових тарифів чи розцінок, землі, приміщень. Така ситуація спричинена тим, що правоохоронні органи часто є заполітизованими, суди – малоефективними, а органи самоорганізації бізнесу – недієвими. Тому місцевий бізнес, компанії та холдинги, керівництво яких у Києві, хочуть впливати і впливають на місцеву владу.  

Цей вплив має кілька рівнів. По-перше, напряму через входження представників та представниць бізнесу в політику. Тоді місцеві бізнесмени та бізнесвумен добиваються (різними способами) місць у списках партій, балотуються і намагаються втрапити до місцевих рад (купуючи голоси виборців, у тому числі). По-друге, через фінансовий і тому фактичний вплив на політичні партії (шляхом купівлі місцевих осередків, створення політичних партій). По-третє, через безпосередній вплив на керівництво місцевих рад, адміністрацій, об’єднаних територіальних громад (такий вплив мають і народні депутати, які пов’язані з великим бізнесом). Найбільш ефективною є робота на всіх рівнях – і через своїх депутатів та депутаток, і через політичні партії, і через керівництво. На це треба багато ресурсів і дозволити собі це можуть хіба великі підприємства. Однак таке “політичне інвестування” дає свої результати досить швидко. Таким чином, бізнес і влада на місцевому рівні подеколи міцно злиті воєдино. Так, в Запорізькій, Донецькій областях є ради, які повністю контролюються бюджетоутворюючими підприємствами (більшість депутатів і депутаток працюють там на різних посадах). Завдяки такому злиттю бізнес вирішує свої питання щодо доступу до ресурсів, а влада підтримує такий порядок денний. З огляду на лояльність правоохоронної системи, такий статус-кво цементує напів, а деколи і відверто кримінальний союз у стінах місцевих органів влади і місцевого самоврядування.

Такий моноліт влади і бізнесу в багатьох областях та містах, роль яких після фіскальної децентралізації значно зросла, розмиває ідеологічні, партійні відмінності. Адже, коли мова йде про голосування за розподіл бюджету, виділення земельних ділянок чи видобуток надр та інші важливі питання (для бізнесу і політичних вигод), спрацьовують інші чинники.

Партія перетворюється на майданчик для вирішення бізнес-питань, торгівлі голосами та домовленостей. З виборцями та виборчинями здебільшого працюють лишень перед виборами. Наразі є кілька нових партій, які намагаються підтримувати контакт з громадами в міжвиборчий період, проводити заходи, навчання тощо. Вони також намагаються вберегти сутність партії як об’єднання громадян, а не формальної перепустки до розподілу ресурсів. В таких політичних силах жінки більше залучені в партійне життя, адже бізнес здебільшого представлений чоловіками, жінки не мають достатньо коштів, щоб “купити” собі місце в партійних бізнес-проектах. Тому часто завдяки тому, що жінки активні і відомі в своїй сфері, їх залучають нові партії для підсилення своєї спроможності в міжвиборчий період, а старі партії – для отримання кількох додаткових відсотків у списках перед виборами.

Вагомими політичними гравцями в більшості регіонах є народні депутати (все – чоловіки). Вони часто представляють або є самі власниками та кінцевими вигодоутримувачами підприємств, які мають потужності в регіоні, скеровують в свої округи і області дотації, субвенції, фінансування, лобіюють програми на підтримку цих територій, задоброюючи таким чином місцеве населення. Народні депутати та місцева політична еліта здебільшого досить тісно співпрацюють.

Місцева влада формально підходить до спілкування з громадськістю, радиться з нею щодо своїх дій, планів. Хоча видимість такого спілкування створює через впровадження практик з залучення громадян до політичних процесів, антикорупційних програм. Однак вони почасти лишаються лишень на папері, не йдуть далі обговорень чи звернень від громадськості. Реалізація таких практик та ініціатив просто може підірвати цю бізнес-владну надбудову. Вплив бізнесу настільки серйозний, що саме бізнес та його ставленики та ставлениці вирішують стратегічні питання для громади, зокрема, що стосується утворення територіальних громад, розподіл коштів за цільовими програмами, користування надрами тощо. Громадськості та активістам/кам дозволяють гратись в демократію, коли воно ніяким чином не заважає цьому.

У випадку, коли бізнес-інтереси не співпадають, на місцеву громаду очікують затяжна політична криза, а, в результаті, погіршення соціально-економічної ситуації в регіоні. Так, в міських радах депутати та депутатки знімають мерів, опозиційних депутатів та депутаток відкликають і позбавляють мандатів, проводять сесії в інших приміщеннях, щоб уникнути публічності чи участі неугодних обранців та обраниць. В результаті приймаються рішення, які або не враховують потреб громадськості (з якою рідко або взагалі не консультуються), або напряму їм шкодять (але йдуть на користь конкретним бізнес-інтересам або ж короткотерміновій вигоді для політиків чи партій). Так, до прикладу, через політичну кризу, переважання бізнес-інтересів в багатьох містах не вирішуються транспортні питання, питання незаконної забудови, продажу та оренди майна, фінансування інфраструктурних об’єктів тощо.

Тобто, влада, отримана шляхом купівлі-продажу, є продовженням бізнесу в інтересах обмеженого кола зацікавлених. Така ситуація в регіонах дуже нагадує неофеодалізм та клептократію.

Політична опозиція переважно досить малочисельна, слабка, без достатнього фінансового та медіаресурсів, довіри в громаді, щоб протистояти паракриміналізованій бізнес-владі, на неї чинять фізичний, юридичний тиск, деморалізують, дискредитують. Проблемою також є те, що громадяни не розуміють залежність між тим, наскільки прозоро і відкрито відбувається процес прийняття рішення (до прикладу, виділення коштів на заміну каналізаційних мереж), і тим, яким буде місто через рік-два (коли неякісно виконаний за завищеними цінами ремонт каналізаційних мереж дасть про себе знати проривами, які неможливо буде ліквідувати, бо не буде необхідної техніки, яку можна було б закупити, у випадку ефективного та чесного розподілу коштів під час заміни мереж). Тобто, громадяни у випадку коли опозиція чи громадськість засуджують дії влади з приводу розкрадання бюджетних коштів на ремонті дороги, часто беруть сторону влади, бо дорогу таки зробили. А завдяки тому, що бізнес-влада має потужні медіа-ресурси і “свою” громадськість, то створюється картинка благополуччя, а ті, хто критикує чи звинувачує представлені як маргінали, грантоїди тощо.

Отож, місцева влада в більшості випадків – це синергія бізнесу, влади і почасти криміналітету заради захисту і/або примноження прибутків та вигоди. Посади, як і бюджет, розподіляються за принципами політичної та бізнес-доцільності. В такому випадку інструменти участі, як електронні петиції, звернення, консультації з громадськістю тощо дієві до того часу, поки вони не порушують цієї синергії. Винятком можна вважати бюджет участі, який розподіляється на відкритому конкурсі для підтримки громадських ініціатив.

Як пов’язані доброчесність і інклюзивність

Здавалось би, нічого нового. Але давайте дивитись глибше. Отож, маємо бізнес-владу в місті. Чому це має хвилювати? От якщо у вашому місті є громадський транспорт, то придивіться до нього, чи є можливість зайти маломобільним групам людей, мамі з візочком чи людині з ціпком, з проблемами зі здоров’ям, на візку в автобус, тролейбус, маршрутку. Тобто, чи цей транспорт низькополий, має спеціальні місця тощо. А це питання інклюзивності. Немає? Чому? Можливо, тому що обрана на недоброчесних виборах (через продаж місць в партійних списках, через підкуп виборців, вплив на комісії) частина депутатів та депутаток місцевої ради – це місцеві бізнесмени/бізнесвумен, які прийшли в раду вирішувати свої бізнес-питання, не цікавляться розвитком громади, забезпеченням послугами всіх груп населення. От і вирішили не закуповувати нові низькополі автобуси, а через фірми своїх депутатів чи депутаток, завезти в місто старий і списаний в сусідній державі транспорт. І своєму бізнесу допомогти, і ніби питання забезпечення рухомим складом вирішили. Але питання інклюзії залишилось за межами їхніх корупційних інтересів.

Або інша ситуація. У вашій громаді роблять капітальний ремонт однієї з центральних доріг. За проектно-кошторисною документацією там передбачені велодоріжки, пониження на бардюрах для заїзду візків та маломобільних груп. Однак через непрозорий тендер керівник профільного управління, якого призначили за домовленістю, підписує договір зі “своєю” фірмою, яка змінює документацію, викресливши ці пункти. Тепер за ті самі гроші громада не матиме занижених бордюрів та велодоріжок.

Ну і повернемось до садочку. Якщо начальника чи начальницю управління освіти призначили за домовленостями без відкритого і чесного конкурсу, то, цілком вірогідно, ці домовленості треба буде відпрацьовувати або вони дадуться взнаки в іншому. Таке недоброчесне призначення може мати кілька наслідків. По-перше, спроба керівництва повернути вкладені в посаду гроші. В результаті можемо отримати зловживання під час закупівель, ремонтів, хабарі, відкати. По-друге, некомпетентність керівництва, яке призначили за домовленістю, напряму має вплив на процеси в освітянській сфері. До прикладу, вашій доньці можуть заборонити ходити в садочок в штанах, тому що вона дівчинка і має ходити в спідничці. Адже керівництво управління – це представники чи представниці відповідної політичної сили, яка є гомофобною та нетерпимою до питань гендерної рівності, і роль жінки для них – це берегиня, вона має ходити в спідниці, вміти готувати і догоджати чоловіку. Вона не може бути економічно незалежною, робити кар’єру, вона має турбуватись про сімейний затишок. Чи варто нагадувати, що економічна залежність жінки від чоловіка – це один з чинників насильства в сім’ї?

Отож, недоброчесні практики в місцевій владі, коли мандат і посаду отримують за гроші, зв’язки, домовленості напряму впливає на інклюзивність в громаді. Тобто, про те, наскільки представницькі органи насправді представницькі щодо всіх груп населення, всієї громади, наскільки громадяни можуть зреалізувати себе в громадсько-політичному житті, незважаючи на їхню гендерну ідентичність чи сексуальну орієнтацію, вік, стан здоров’я тощо.

Адже інклюзивність передбачає не лишень низькополий транспорт, доступну інфраструктуру, щоб, до прикладу, люди з інвалідністю могли хоча б доїхати до місцевої ради і висловити своє невдоволення, або долучитись до обговорення змін до проектно-кошторисної документації з ремонту дороги. Це також і включення представників та представниць вразливих груп у планування та реалізацію місцевої політики за всіма напрямками.

Медіа і громадський сектор як гаранти доброчесності та інклюзивності

Влада часто намагається обходити встановлені правила, норми, закони. Для того, щоб цього не відбувалось, існують правоохоронні органи, суди. Та коли й вони недієві, тут надважливу роль відіграють місцеві медіа та громадський сектор. Саме вони, завдяки своїм каналам комунікації (через ЗМІ, через акції, через адвокацію), можуть впливати на процеси, поширювати правдиву інформацію про ситуацію в регіоні і, таким чином, формувати критичне мислення у громади. Таке критичне мислення результатом може мати те, що частина громадян та громадянок захоче долучитись до громадських ініціатив, стане більш відповідальною, буде свідомо обирати під час наступних виборів.

Адже вся ця бізнес-владна зв’язка скріплена не лише домовленістю між собою, а й пасивністю громадян та громадянок. Пасивність часто викликана незнанням, страхами або небажанням знати більше про те, що насправді діється у владі і як відбувається управління громадою.

Саме тут на арену мають виходити незалежні засоби масової інформації, громадські організації. ЗМІ – щоб інформувати про роботу влади, ініціатив, проблеми в громаді, розслідувати зловживання і недоброчесні практики, аналізувати роботу, ставати майданчиком для публічних дебатів та конструктивного діалогу. Громадські організації, рухи, ініціативи – щоб моніторити, впливати, адвокувати, змінювати владу, громаду. ЗМІ та громадський сектор, скріплений спільними цінностями прав людини – це запорука доброчесної та інклюзивної влади, яка чує і розуміє громадян та громадянок.

Однак наразі в більшості регіонів медіа – це продовження бізнес-владної вертикалі, виконавці політичних замовлень, з низькою якістю матеріалів та практичною відсутністю аналітики та фахових журналістських розслідувань. Так, у місцевих друкованих медіа аналітики лишень 9-10% (згідно даних моніторингу регіональних ЗМІ Інститут демократії ім. Пилипа Орлика), а проекти журналістських розслідувань діють там, де є грантова підтримка, або ж відповідне політичне замовлення на певну групу впливу. Журналісти та журналістки місцевих ЗМІ заробляють досить мало, етичний рівень в багатьох досить низький, мотивація практично відсутня, а механізми саморегуляції надто слабкі або відсутні, щоб протистояти корупційним ризикам як от написання замовних матеріалів, робота на конкретних політиків та політикинь чи бізнес, практика “інформаційного кіллерства”. І тоді медіа перетворюються на агітаційні листівки, а журналісти та журналістки – на агітаторів та агітаторок. У випадку, якщо журналісти чи журналістки намагаються “копати” глибше, проводити журналістські розслідування, це стає небезпечно (як юридично, так і фізично). Тому досить часто в журналістському середовищі (а, пригадаємо, що там низька зарплатня, мала мотивація) популярною є так звана “легка” журналістика без критики, аналітики, досліджень чи розслідувань, а самоцензура та цензура, інтереси власників та власниць стають запорукою некритичності більшості місцевих ЗМІ.

Позитивним прикладом в багатьох регіонах України є реформовані філії державного телебачення та радіомовлення “Суспільне”. Новий управлінський склад філій змінив наповнення телерадіокомпанії, створивши насправді незалежний медійний майданчик. Однак проблеми з фінансуванням, подеколи тиск місцевої влади на суспільного мовника в регіоні (адже за звичкою Суспільне сприймали як рупор влади), ставлять під загрозу існування цього ЗМІ. Протилежна ситуація сталась в більшості регіонів з комунальними ЗМІ (переважно друковані видання). До кінця 2018 року вони мали пройти так званий процес роздержавлення. Однак частина з різних причин (в тому числі політичних) так і не стала незалежними, не змогла змінити форму власності, налагодити процеси. Їхнє наповнення залишилось так само некритичним і паркетним (новини з подій, інтерв’ю від влади без аналітики чи коментарів експертів та експерток, сторін), як це було раніше. В окремих випадках, аби не втрачати такий інструмент поширення інформації про себе в позитивному світлі, деякі місцеві ради спеціально створювали комунальні підприємства, аби лиш не відпускати в приватну власність медіа. При цьому саме ці друковані ЗМІ (так звані “районки”, місцеві телеканали) інформують громаду про місцеве життя.

Якщо місцева журналістика слабко виконує свої функції з нагляду та контролю, то, схоже, громадський сектор мав би підтримати доброчесність та інклюзивність в регіоні. Однак і тут, виявляється, все дуже неоднозначно. Громадські організації, яких офіційно зареєстровано кілька сотень-тисяч в кожному з регіонів, почасти існують лишень на папері і реанімуються чи створюються місцевою бізнес-владою для конкретних цілей (вибори чи формування дорадчих органів, створення так званої альтернативної громадськості). Частина громадських організацій вже десятиліттями отримує допомогу (приміщенням, коштами) від місцевої влади, має застарілі структуру, підхід до роботи, співпраці з владою, а тому не є критичною до влади. Є громадські організації, які займаються виключно своїми профільними питаннями і намагаються не пересікатись з місцевою владою. Проте, особливо після Революції Гідності, частина громадського сектору, в тому числі неформальні групи, стали більш активно долучатись до громадсько-політичного життя, впливати на органи влади, змінювати владу. Завдяки цьому в багатьох регіонах вдалось проадвокувати зміни щодо прозорості, відкритості, затвердження інструментів участі. На тій хвилі навіть вдалось кільком активістам та активісткам увійти у склади рад, виконавчих комітетів, змінити роботу дорадчих органів, які були радше для легітимізації рішень влади, а не місцем, де спільнота експертів та експерток критично осмислює дії влади і надає конструктивні пропозиції щодо її рішень.  

Наразі ж в багатьох регіонах активність громадського сектору спадає, особливо це стосується активностей щодо антикорупції, адвокації, аналізу і моніторингу роботи місцевої влади. Це пов’язано як з деморалізацією, так і з маргіналізацією активістів та активісток через ЗМІ, так звані “альтернативні” громадські організації, які створені бізнес-владою і націлені на розмиття громадського середовища, дискредитації та витіснення активних громадських організацій з публічного простору.

В той самий час кількість і інтенсивність викликів для громадянського суспільства зростає. І це не лише безпекові виклики для активістів та активісток, що займаються антикорупційною та іншою діяльністю, яка несе загрози для бізнес-влади та їх сенергії. Так, кількість нападів постійно зростає і випадок з нападом та смертю Катерини Гандзюк на Херсонщині – це вершина безкарності та неспроможності держави виконувати свою основну функцію щодо захисту прав людини. Все ж, напади, тиск на активістів та активісток – це лиш частина цілого спектру проблем в громадському секторі (і, вірогідно, наслідок), його сприйнятті владою, громадою, впливу. Адже причиною цьому є нереформовані правоохоронні органи, суди, що призвело до бізнес-владної зв’язки, яка й визначає рівень безпеки і свободи в кожному конкретному регіоні.

Чим сильніша взаємозалежність між бізнесом та владою (а деколи це поєднується і з кримінальними колами), тим небезпечніше здійснювати громадську та журналістську діяльність.

Ще однією причиною є те, що громадський сектор розрізнений, переважно не солідаризований, а рівень довіри і підтримки, залученості громадян та громадянок до громадських організацій низький. Більшість активностей громадських організацій фінансуються за рахунок грантів або місцевих бюджетів, значна частина здійснює активність тоді, коли є таке фінансування, від громадськості, членських внесків коштів надходить дуже мало. В багатьох організацій дуже мало спроможності залучати додаткове фінансування, низький рівень доходів населення, мало розуміння того, що роблять активіст/ки, експерт/ки, відірваність від громадян та громадянок. Відповідно, активні громадські організації вразливі до атак, до тиску (психологічного, медійного, фізичного) та дискредитації зі сторони бізнес-влади.

Ще одним викликом для громадянського суспільства є й посилення праворадикальних організацій, парамілітарних організацій, псевдо-організацій, які спотворюють сприйняття громадських організацій як такі, що застосовують насильство чи працюють на замовлення.

В такій атмосфері досить важко представляти та відстоювати інтереси вразливих груп. Особливо, коли це не приносить політичної (підтримки виборців та виборчинь) чи бізнесової (відкати) вигод. Так, питання ЛГБТІ спільноти взагалі виключено з порядку денного у місцевої влади та політичних партій, та й більшості громадських організацій. А, зважаючи, що в регіонах практично відсутні правозахисні організації, то ця група взагалі поза уваги не лише влади, а й громадського сектору. Посилення ж радикальних рухів взагалі створює атмосферу страху та боязні публічно говорити про права цієї спільноти і взагалі все, що не сприймається праворадикалами. Подібна ситуація і щодо ромської спільноти, рівень агресії щодо якої в 2018 року значно зріс.

Досі практично виключеними з процесів залишаються люди з інвалідністю (маломобільні, з вадами зору та слуху). Це пов’язано з архітектурною недоступністю будівель, транспорту, доріг, сприйняттям людей з інвалідністю (в тому числі й самосприйняття) як тих, хто потребує лишень допомоги, грошей та послуг, а не участі в політичних процесах. Так само з політичних процесів в більшості регіонів виключені й внутрішньо переміщені особи (ВПО), яких в Україні налічується півтори мільйони. Тут велику роль відіграє те, що ВПО не мають права голосу на місцевих виборів і влада особливо не зацікавлена в “задобренні” цієї вразливої групи. Винятком є випадки, коли ВПО добре організовані і активно лобіюють свої інтереси, що стосуються житла, соціальної допомоги тощо (особливо в Луганській та Донецькій областях).

То чи є інклюзія і доброчесність в регіонах?

Є. Крихкі, в небезпеці, але є. В тих кількох організаціях та партіях, які декларують і сповідують європейські цінності та принципи роботи, а їх двері відкриті для всіх гендерів, статей, походжень, національностей, які звітують про свою діяльність, залучають всі групи до формування та реалізації політики.  В тих активістах та активістках, які, незважаючи на реальні та потенційні загрози, продовжують свою діяльність в регіонах, проводять рослідування, адвокують зміни, моніторять діяльність влади та інформують про це громадськість. В тих медіа, які, долаючи фінансові, кадрові, технічні проблеми, доносять незаангажовану інформацію. В представниках та представницях вразливих груп, які, будучи у меншості, без особливої підтримки, намагаються публічно заявляти про свої проблеми та негаразди, про права людини та рівність. В інструментах участі в прийнятті рішень владою, які треба використовувати і добиватись від влади реагування на результати такого використання, в бюджеті участі, процедури і результати яких потрібно берегти від втручання та маніпуляцій.

Інклюзія і доброчесність дуже вразлива. А саме на них тримається місцева демократія, процеси.

Вони стримують бізнес-владу від остаточної клептократичності та феодалізації. Вони потребують підтримки та підсилення як на законодавчому рівні, так і виконавчому – якісної роботи поліції та судів, контролюючих та антикорупційних органів, роботи правозахисних, активних громадських організацій різних напрямків. Однак саме ці два, здавалось, далеких поняття та змісти, дозволяють планувати відкрито і стратегічно та з урахуванням інтересів всіх груп населення, реалізувати задумане через прозорі і зрозумілі механізми, з активним залученням на всіх етапах громадськості, консультуючись та дослухаючись до неї.

Думки, висновки та рекомендації належать авторам та дослідникам і не обов’язково відображають думки ПРООН, інших агенцій ООН або організацій-партнерів.